Украинский язык Опции

[алекс Т]

Ще був Павло Тичина, якого радянська влада змусила замiсть вiршiв писати накшталт "трактор в полi дир-дир-дир, всi ми боремось за мир" i дала йому за це сталiнську премiю..
А якби Тичина не зламався тодi, його б розстрiляли чекiсти разом з переважною бiльшiстю iнтелектуального авангарду Украiни.

Тичина

Розстріляне відродження

І ти продався їм, Тичино…

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб

[Atmeshvara dasa]

А ще був донечанин Сосюра, стрілець петлюрівської армії.
Якось в одному видавництві перекладали з польської якусь поему Болеслава Пруса, і треба було перекласти фразу "ци то бєс, ци то пєс".
По-українськи це звучало б "чи то біс, чи то пес", що не грало в риму, ще пропонували "чи собака, чи чортяка", але це вже не вписувалося в загальний метр вірша, і ось заходить в кімнату Сосюра. Йому швиденько описують проблему і він зразу ж видає ідеальний для цієї ситуації переклад:
"Чи то чорт, чи то хорт".

Отакі були колись таланти.

30 тисяч розстріляних інтелігентів - це вражає... Це вже негативний відбір, коли виживають гірші.

[stoned]

Ще був Павло Тичина

Так, на жаль влада його вдало дискредитувала внесши в підручники з української літератури як великого поета, що пише про: мир і дир-дир-дир.

Мені повезло, в дитинстві я знайшов зашарпану збірку і трохи розбавив читання журналів "Бджільнтцтво" та бесселера "Книга о вкусной и здоровой пище" творами поета.

ПАВЛО ТИЧИНА - НЕ БУВАВ ТИ У НАШИХ КРАЯХ

Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори...
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся,
ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях...
Не бував ти у наших краях.
Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген
простягнувся? —
Єсть там люди — й зросли у степах,
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки
зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах... —
Не бував ти у наших краях.

[алекс Т]

Це вже негативний відбір, коли виживають гірші. Ось, що приніс нам клятий "русскій міръ".

тож кримiнал

[Atmeshvara dasa]

Ману і потопа світу
Із «Махабхарати»
Переклад Івана Франка

Цар Ману, син Вівасвана, могучий, світлий був мудрець,
Серед мужів правдивий лев, блискучий, мов всіх творів пан.
Красою, блиском, силою і строгим опануванням
Всіх похотей перевершив Ману вітця і предків геть.
З руками, вверх піднятими, стояв він на одній нозі,
Важку покуту діючи в безлюднім, дикім пралісі.
Лицем на південь звернений, очима не змигаючи,
Страшну покуту діяв він не більш, не менш сто тисяч літ.
Аж ось на морськім березі побачила покутника
У ковтунах, обмоклого раз рибка й так промовила:
«Я, старче божий, рибочка дрібна, великих страх боюсь.
Будь ласкав, захисти мене! Прошу тебе, покутниче!
Міцнії риби все їдять малих рибок – від правіку
Така сумная доля нам призначенням судилася.
Рятуй мене, сирітоньку, із сього моря лютого,
Великого! Ще раз прошу! Я щедро відплачусь тобі».
Почувши рибки бесіду, князь Ману, син Вівасвана,
Змилосердивсь і власною рукою рибку з моря взяв.
Приніс її на край води, вложив її в посудину
Всю срібну, що світилася, неначе повний місяць той,
Там щиро доглядав її, аж рибка добре виросла;
Неначе сина власного, так Ману рибу ту любив;
Літа минули, з рибки вже велика риба сталася –
Великій рибі місця вже замало в тій посудині.
І, вздрівши раз покутника, знов риба мовила йому:
«Ой, старче божий, добрий мій, деінде ти спровадь мене!»
Тоді побожний Ману взяв ту рибу із посудини,
Заніс її блаженний муж в широке синє озеро.
Цар Ману, пострах ворогів, укинув рибу в озеро:
Роки минали, риба та росла й росла в його воді.
Три милі завдовжки була, а милю завширшки вода,
Та й там не стало місця вже, і тісно стало рибі тій.
Вже й ворухнутись їй не мож у тім великім озері.
Тож, Ману знов побачивши, так риба мовила йому:
«О старче божий, добрий мій, спровадь мене в святу ріку,
У Гангес, щоб я там жила, або де сам міркуєш ти.
Бо ж,певно, без сперечки я повинна підлягать тобі:
Адже ж і зріст чудовий сей лиш через тебе давсь мені».
Так мовила, а Ману взяв – могучий муж, блаженний муж –
До Гангу рибу ту заніс і вкинув у святу ріку.
Та слухайте, що сталося! Час плив, а риба все росла,
Аж Ману знов побачила і так до нього прорекла:
«Не можу в водах Гангесу ні плавати, ні рушатись,
Тож, старче божий, зволь тепер мене до моря занести».
І зараз Ману рибу взяв із хвиль святого Гангесу,
І в море упустив її – заграла риба весело.
Безмірно вже великая була, як в морі бовтнулась,
Та йшла до рук покутника і пахла, як діткнувсь її.
А Ману, як її пустив, хтів зараз геть іти собі,
Та риба знов промовила – і був мов сміх в її словах:
«Ти, старче, захищав мене, кормив мене, беріг мене;
Тепер же ось що ти вчини, бо врем’я надійде грізне.
Невдовзі весь округ землі, все, що живе і що мертве,
Все, що вгорі, все, що внизу, вода потопи вкриє геть.
Вся нечисть змиється з землі; той час почнеться швидко вже.
Тебе ж готова я спасти, ти сам лиш лишишся живий.
Рухливе все й недвижнеє, що в міць стоїть, що хилиться, –
Всьому настане швидко час страшливий і остаточний,
Тож ти збудуй собі судно, міцними линвами скріпи,
Що треба, набери туди, і іших мудрих ще поклич
В судно, й насіння набери усього, що є корисне,
Яке брахманцям звісне є, окремо кожне добре зсип.
Тоді за мною озирнись з судна, кринице мудрості!
Я к тобі зараз надпливу – пізнаєш мій великий ріг.
Бувай здоров! Привіт тобі! Я вірно збережу тебе;
Бо знай, без мене ще ніхто по морі бурному не плив.
Та лиш одно: не сумнівайсь, святий, про правду моїх слів!»
І мудрий Ману відповів: «Я рад послухати тебе».
Ось так вони розсталися, і кожний у свою пішов.
Все чисто Ману так зробив, як риба мовила йому.
Тоді премудрий муж отой в судно вступив величнеє
І на судні спустився він у море безграничнеє.
Тут пригадалося йому все те, що риба мовила –
І глянь, мов знавши мисль його, якраз і риба надплила,
Немов гора довжезная, що з хвиль широко вистирча, –
Отак покутника очам та риба появилася.
Та напереді голови – таке чи чули диво ви? –
Ся риба – хто б се збагнуть міг! – великий, довгий мала ріг.
По розі Ману взнав її і зараз впорав те одно:
За ріг міцною линвою він прив’язав своє судно.
Отак в судно запряжена на море риба попливла
І прудко та обачливо по хвилях геть його тягла.
Пливла по морі вдовж і вшир, аж море ізлякалося,
І заревіло хвилями, і страшно розігралося.
І в диких підскоках судно хиталося, металося,
Немов бабуся шпотаєсь, заточуєсь п’яненькая.
Земля ж немов ізслизла вся, весь шум її замовк, як гріб;
Кругом повітря лиш видать, і води, і небесний стріп.
На водах тільки Ману був і з ним ще наймудріших сім,
Що позад риби плавали по морі на судні своїм.
І много-много літ тягла без втоми риба те судно,
У бистрім леті без ліку минало скал і лав воно.
Та ось роки минулися, по довгім-довгім плаванні
Судно причалило на сам найвищий шпиль Гімавану.
Тут мудрим знов приказує риба, мов усміхається:
«Візьміть, премудрі, прив’яжіть судно за шпиль Гімавану!»
Зробили зараз те вони, що дивна риба мовила,
І прив’язали радісно судно своє за шпиль гори.
Отим-то здавен-давна шпиль сей «Прив’яз корабельний» звесь
До нинішнього дня. Се ж є пояснення сього ім’я.
І далі, не змигаючи, до мудрих риба мовила:
«Я Брахма, пан незрівяний, що любить все існуюче.
Мені в подобі риби ви за свій рятунок дякуйте.
Та, Ману, ще я призначив тебе – будь творцем всіх істот.
Весь земний круг ти оживи, твори недвижне й движне все!
Та тільки – се кажу тобі – покути сила вдіє се.
Не баламуться, творячи, я ж ласкаво попру тебе».
Се слово мовивши, нараз велика риба щезла десь.
Не слухав Ману риби слів і зараз забажав творить,
Та зараз збаламутився, пізнав всю трудність творчества.
Тоді страшну, великую покуту він завдав собі,
Аж обновившись каяттям, він обновив життя землі.

[Atmeshvara dasa]

Смерть Гідімба
Із «Махабхарати»
Переклад Івана Франка


…Спрагнена, смерті близька, до синів своїх Пандавів
Одізвалась Кунті, щира мати, жальними словами:
«Ох, води, води, бо гину!» – так-то Кунті застогнала
Тая мова Бгімі в серце, наче тяжкий камінь, впала.
І люблячим серцем перший скорше далі поспішає,
І до темной лісной пущі вскорі Пандавас зближаєсь.
Там узрів он смоковницю, а під нею холод милий,
Там братів он запровадив всіх і матір, щоб спочили.
«Сей час вам води принесу, – рек, – а ви спочиньте тута,
Бо там водяних птиць голос недалеко в гущі чути –
Певно, став там недалеко чистий, ясний мусить бути».
І на те: «Спіши!» – сказав му брат найстарший, а поспішно
Бгімас оддаливсь, де птаство водне кравкало утішно.
А коли напивсь, і тіло змив сребряними хвилями,
І для них води начерпав, для братів своїх коханих.
І вертає скоро там, де мать лишив і братей круг, –
Жаль і смуток проника му аж до глибини душі,
Коли вздрів, що мати й браття улягли вже силі сну.
І змогли го сумні думи, й тими заридав словами:
«Чи ж ся здасть нещастя більше кому зріти під звіздами,
Як братів тут зріти сплячих на вогкій отсій мураві –
Їх, що у Ванараваті на пишних колись-то ложах
Сном солодким покріплялись, – де ж днесь бачу їх в тій справі?
І вна, сестра Васудева, пред котрим встоять не може
Враг, вона, царівна Кунті – пишна, як лотос і рожа,
Що цвіте юнов красою, найпишніших лож достойна,
На землі тут мусить спати – і о завтра неспокойна!
І що ж може жалібніше в сім житті мене спіткати,
Як те зрю – тих львів-мужів, сплячих на землі нужденно,
Як зрю те, що князь сей правий, годен власті світу й слави,
На землі спить, як підданий, скривджен од брата страшенно?
А чорнявий сей Арджунас, сей незрівняний, пишний,
І він на землі лежить тут – ох, який се ж біль страшний!
А ті два ось браття-близні, мов Асвіни два, поснули
Тут на тій землі, мов роду свого царського забули!
Єсли кровних хто не має, що суть ганьбов його роду,
Може жить весел, щасливий, яко древо сред городу,
Которе стоїть самотньо в затишші і плодом криєсь, –
Так безродний може жити в честі, коханий, щасливий.
Но весело, в щирім крузі, без нещастя і пригоди
Йдуть життя путем герої многі, що у своїм роді
Виродків гидких не бачать, но все сил шукають в згоді,
Один одного вспирають, мов древа, що в лісі стоять.
Але ми, од стрия свого і його жестоког’ сина
Вигнані, прослідувані, ледве-сьми змогли убіжать
Смерті на кострі огненнім, сли б судьба нас не хранила.
Ох, аж тут ми схоронились, но де ж дальша нам защита?
Де ж обернемося, горем нескінченним тим побиті?
Радуйсь-радуйсь, поганий Зартараштра-сину! Ще
Ласкаві боги на тебе, що Юзиштирас мене
Не послав тебе убити, – те держить ще твоє житє!
Ох, чому ж з твоїм собором, разом з твоїми братами
Я в гніві страшнім сей час тя не зашлю в світ темний Ями?
Но як можу я робить що, чим би-м горе князю справив,
Юзиштирі правому, що єсть оздобов всіх Пандавів?» –
Так герой там бідкав. В душі злість затята му жарилась –
П’ястуки стиснув важкії, грудь розперла жалю сила
І в діл згнула го, гнів бухав, мов пожар, що погасає;
І поглянув знов по браттях, по героях, що лежали
Так безпечно, наче в пущі сій родились і ховались.
«Тут, за лісом, мур якогось вдалі города блистає,
Тра стеречись – вни поснули, но я стану їм на стражі».
І рішився кріпкий Бгімас так ділать, як серце му каже.
Під час, коли вни спали там, стояв Гідімбас, великан,
Од сплячих недалеко і о пень ся дерева вспирав.
Людоїд се був жорстокий, кріпкий, лютий, смілий дуже,
Мов осіння чорна хмара, в темнім оці дикість вре,
Зуби вистають далеко, зголоднілий ними струже,
Ноги довгі, сам високий, борода й волосся руде,
Плечі – мов скала, мов боа – шия, а клапаті уха.
І те власне по нутру му було, що взрів героїв –
Діти Панда – сей огидний потвор звіриного духу,
Голодний, лакомий м’яса, – по нутру було му теє.
Свої пальці протягає, в голову пошипавсь, що
Обросла щетинов, пащі отворив, зінув широко,
Протягаєсь, викривляєсь – голод викривля його,
І встає, мов чорна хмара, він, зубатий, зизоокий.
І, звітривши людське м’ясо, до сестри так промовляє:
– Прецінь днесь нам впадесь страва, котрой здавна ми бажаєм,
З лакомості аж ся слиню, а язик ми цямка в пащі.
Га, як своїх я вісьм зубів острих в тіла тих пропащих
Вб’ю, затоплю в свіже м’ясо! Досить було посту мого!
Вскорі людського ся м’яса насичу, нахлепчу крові, –
Жили прокусивши, теплу, пінячусь кров буду ссати!…
Спіши, сестро, скоро, щоб ся, хто суть сплячі ті, дізнати.
Повбивай людей усіх тих, з тіл їх пишна буде страва!
Таж ся сплячих не злякаєсь, а в тім лісі наші права!
М’ясо їх порвем на куски – тих людей – і вспішно будем
Поживлятись, тож спіши ми і зділай кінець тим людям.
А як наїмось досита, кілько серце забажає,
В танець пустимось веселий, в такт довбнями вибивая!
Коли Гідімба в пущі те учула слово брата свого,
Сей час, як брат велів, вона поспішно рушила в дорогу.
Скорі кроки там керує, де Пандави всі поснули.
І узріла їх при своїй матері, як там прибула,
Сплячих всіх – лиш кріпкий Бгімас не кріпив сном свої сили,
Тож, як вздріла Бгіма, що тут перед нев стояв, так милий,
Так хороший, юний з виду, в серці єй любов затліла,
І у серці своїм слово отаке вона повіла:
– Сей чорнявий, мов лев кріпкий, що так пишно в світлі сяє,
Лотоокий, круглолиций то й най буде мужем моїм!
Брата мойого страшного я не виповню вже волі,
Бо любов єсть сильна, братню навіть зв’язь вна розриває.
Хвилю б лиш моя тривала й мого брата радість, сли
Би-м їх вбила, но з живими вічний рай моїй душі!
І вид людський, вид оздобний велетка сей час приняла,
І, поволі ся зблизивши, перед Бгімов кріпким стала
Так встидлива, так покірна і одіта в блиск небес,
І всміхаючись до Бгіми, уживає тих словес:
– Хто ти й відкіля приходиш, княже, кріпкий над мужами,
Хто і ті, що сплять тут й видом всі рівняються з богами?
Хто та чорноброва, стромка, що тут сяє юнов красою
І спить в лісі тім спокійна, наче в власнім домі своїм?
Чи не знає сеї пущі, в котрій велети жиють?
Отсе знай – Гідімбас бридкий, велет пробуває тут,
Брат мій, що тут шле мя, потвор, повен всякой ганьби й зради.
Він ся м’яса із тіл ваших божеських нажерти радий.
Але скоро я тя вздріла й божеське лице твоє,
Іншому оддать не можусь за жону, окрім тебе.
Видиш мя, герою правий, – отож, поєднайсь зі мною,
Дай і ти мні своє серце – моє в’яне за тобою!
Я спасу тя од велета, занесу тя в красний край,
Вільно житимем на горах, будь мні мужем, о герою!
По воздушних я просторах лечу, де забагну, знай –
Невимовної розкоші ти зазнаєш все зі мною!
Бгімас
Матір, братей так найстарших, як і найменших літами,
Хто ж би міг лишить, о велетко, в чиїй душі змисл правий?
Чи ж братів лишити сплячих можу й матір на поживу
Велету, а для розкоші одбігать їх нещасливих?
Гідімба
Я учиню все, що кажеш! Побуди ж тих сплячих всіх,
А від велета, що пожира людей, я збавлю їх.
Бгімас
Велетко, пощо ж будити з сну спокійного, в тривозі,
Матір, братей, перед твоїм братом, що нам згубою грозить,
Ані велет не опреся силі моїй, ані люди,
Ні гандарви, ані якші злотоокі, білогруді!
Ти, хороша, іди або оставай, як твоя [воля],
Або брата, людоїда виправ ми на тії поля!
Но коли Гідімбас-велет, довго дарма вижидав
Сестри своєї, – сам з-під древа рушив, де круг Пандавів спав:
Жар му в оці, волос з’їживсь, кров’ю набігло лице,
І, скрегочучи зубами, наче хмара чорна, йде.
Но Гідімба, зрячи, як скажений велет ся зближає,
Так тривожними словами до Пандава одзиваєсь:
«Глянь, отсе спішить огидний людоїд, отсе зближавсь,
Тож, що кажу, ділай скорше враз з братьми – час упливає!
Де захочу, там я ходжу, бо у мні велетна сила, –
Тож я візьму тя на плечі і помчу на вітру крилах,
Побуди ж всіх сплячих скоро, матір і братів, герою,
Всіх заберу і в воздухи помчимося всі горою».
Бгімас
Лиш не трать надії, сильна, – против мене він не встоїть,
Я уб’ю го скоро, пишна діво, тут у очах твоїх.
Бо не зможе мні огидний великан ся той оперти,
Ані ніхто в світі в бої ізо мнов не уйде смерті.
Глянь на рамена кріпкії, на ті руки, що зрівняють
Силов льву, на грудь і ноги, що так гордо тут ступають.
Но і силу вздриш небавом, пишна діво, в членах моїх,
Що пан неба Індра ледве повеличаєсь такою!
Гідімба
Не гадаю я, о сильний, що слаба у тебе сила,
Але велетам ніколи в силі люди не зрівняють.
Но під час, коли до Бгіми так Гідімба говорила,
Брат єй, велет – з жаром гнів у дикім оці – ся зближає
А коли сестру Гідімбу вздрів у людській там поставі,
Уквітчану, з блиском в оці, мов блиск сонця в легкій хмарі,
Чорноброву, чорнооку і принадну, мов цвіт в маї,
Пишну у оздоби блиску й повабу, що жар взбуджає,
І поуфно коло Бгіми стоячу в прекраснім строї,
Думая, що розпалився богатир ко ней любвою,
Розгорів гнівом страшенним і широко витріщая
Очі, мов скажен, тим словом до сестри ся одзиває:
«Хто сей підлий, що мя страву в голоді достать спиняє?
Га, дурна Гідімбо, чи ж гніву ся мого не лякаєш?
Горе ти, безстидна шельма, страшна кара тебе жде
За встид, що ділаєш нашим предкам, велетів князям, –
Бо я сього гаха твого, і хто тут іще з ним є,
Повбиваю в твоїх очах, в кінці й смерть тобі задам!»
Так рек – кров’ю му набігли очі – і, скрегоча зубами,
Дико кинувсь до Гідімби, згуби розжарен думками.
Але Бгімас, скоро вздрів, як велетів ся князь зближає
В ярості к сестрі, – всміхнувся й так до нього-сь озиває:
«Пощо ж нам будить, Гідімбе, тих, що сном солодким сплять?
Вилий злість свою на мене, гидкий вороже людей,
Я тут сміло тобі ставлюсь – чи ж хочеш женщину вбивать?
Таж вона не завинила, тож не кидайсь так до ней!
Бо не єсть се власна воля єй, що мене полюбила,
Но Анангас учинив се, непобідна його сила.
Бо твоя сестра, свиріпий велете, ганьбо всіх творів,
На твій розказ тут прибула, но ю сила мого взору
Побідила, вна мя любить – чи ж вна рід тим свій зганьбила?
Чи ж уб’єш сестру, сли не вна, но любов ту завинила?
Но зі мною поборися, ганьба женщину вбивати!
Лиш обом, муж против мужа, нам пристоїть ся спіткати!
І ще днесь в обитель Ями я пошлю тя, великане,
А на туловищі твоїм голови отсей не стане,
Но упаде, мов би слон ю важкими строщив ногами!
Скоро круків, і кречетів, й шакалів стадо погане
Буде рвати твоє тіло, як з моей руки поляжеш,
Скоро я в тій пущі рід ваш весь вигублю, що, як кажеш,
Довго вже живе тут й м’ясом людським ся живить безбожно!
О, вздрить велетів всіх трупи днесь ще Гідімба тривожна,
Вздрить, як волочити буду труп твій, мов гору, неначе
Слона лев; вздрить, як безпечно через ліс сей вандрувать
Будуть люди, – а в тій пущі вже ніхто тя не побачить!»
Так рек Бгімас, но Гідімбас так на те му одвічав:
«Пощо слів пустих, чреваку, пощо гавкаєш зухвало?
Як те зробиш, то хвалися, но тепер до діла! Мало
Ти ще знаєш мою силу, тож гадаєш, що побореш
Мя, но лиш спробуймось, а сильнішого познаєш скоро!
Тож тих ще не йму будити – най ще хвилю спочивають,
Бо тебе, нікчемний черве, наперед смоктать бажаю.
А як хлисну твоей крові, то і вни в той час загуби
Не уйдуть, ні та труслива, що такого черва любить!»
Так рек людоїд і руку взніс високо догори
І на Бгіму кинувсь, пред котрим не встоять вороги.
Но страшенно кріпкий Бгімас скоро і немов з сміхом
Обціпив рам’я, котре му велет взніс над головов.
І так сильно шарпнув того, що хоч велет і пручавсь,
Він сім гонів проволік го, як лев оленя слабого.
Не проможен від Пандава, великан гнівом палає
И, раменами го зціпивши, крику наробив страшного.
Зате Бгімас знов го кріпко поволік, великана,
Примовляя: «Вара з криком, най ми браття тихо сплять!»
Так оба вни волочились, кріпкі мужі: Панда син
І Гідімбас, – а хоробрість оба чудну проявляли,
Мов два слони сороклітні, п’яні вруть гнівом страшним:
Дерева тут друхотали, там корчі з собою рвали.
Но страшний сей лоскіт сон князям мужів зігнав з очей,
Всі збудились, встала й Кунті. Гідімба ту ж коло ней
Там стояла. А як взріли пишний вид єй мужі-льви,
Здивувались всі, і диво матері взійшло в душі.
І з лагідним поглядом, приязно усміхаясь к ней,
Рекла Кунті тоє слово, унята красою єй:
«Чия ти, о пишна діво? Скажи мні, що за одна.
В якій цілі і відкіля ти в сей темний ліс прийшла?
Чи ти, може, меї пущі опікунчая богиня
Або апсарас? Чого тут ти стоїш? Те все скажи нам!»
Гідімба
Ліс, котрий тут зриш навкруги, чорний, мов градова хмара,
Знай, од велета замешкан, а Гідімбас звесь почвара.
Знай теж, що його сестра я, князя велетів, послана
Сюди, щоб поубивати тебе з твоїми синами.
Но коли, сповняя волю брата, я сюди приспіла,
Твого сина в краси блиску героя я тут уздріла.
І Анангас моє серце з ним навіки пов’язав,
Он, котрому Брахма твори всі живії в власть оддав.
Твого сина я на мужа собі вибрала й старалась
Упровадить го, но сього-м осягнути не здужала.
Но коль людоїд Гідімбас довго дарма ждав на мене,
Скорим кроком, жаждою убійства, розжарений, жене,
Но тут милий мій, а син твій, стрів го, наче скала фалі,
Здрухотав кріпкою п’ястю і поволочив го далі.
І ось глянь, як молодець там з велетом ся ще волочить,
Як ганьбить один одного, но бою перестать не хоче!
Коли вна рекла те слово, скочив Юдгіштирас скоро,
З ним Арджунас, і Накулас, і Сагадевас хоробрий.
І узріли обох кріпких, що о жизнь і смерть ся борють,
Один другого толочить, як два льви грізні, недобрі.
Один другого обнявши, шарпаються, розбивають,
Аж з землі ся хмари пилу, наче чорний дим, здіймають.
А вони, окриті пилом, мов дві огнянії гори,
Мов дві скали в блиску сонця, що купають вид свій в морі.
І узрівши брата свого в так тяжкій борбі з потворов,
Рік Арджунас, усміхаясь, те до нього слово скоро:
– Кріпко, брате сильнорукий, знаєм ми, що велет вдався
У борбу з тобов, а кождий з нас із труду вже проспався
Ось і я стою, мій брате, – лиш скажи, а велет впаде,
А Накулас, Сагадевас теж му зможуть дати раду!
Бгімас
Ти не бійсь потвори сеї, сядь і приглядайсь борбі,
Не уйде він жив з рук моїх – те запевнюю тобі!
Арджунас
Пощо ж, Бгімо, зволікати ще смерть сей гидкой потвори,
Довго годі нам тут ждати, бо кріпкий, страшний наш ворог!
Скоро, заким змрок западе, закончи ти ту борбу,
Бо, знай, в змроку ті велети силу дістають страшну!
Тож спіши, не бався, брате, і убий огиду тую,
Покажи рук своїх силу, заким он тя очарує!
Вчувши од Арджуна теє слово, Бгімас в гніву жарі
Напружив всю силу, наче вітер при світу пожарі,
Тіло велета він порвав, наче чорну густу хмару,
І більш як сто раз потряс ним, угору го піднімая.
Бгімас
Гинь, проклятий, гинь, потворо, людським м’ясом накормлена,
Гинь в сей час тут, як в льва пащі гине гидкая гієна!
Арджунас
Сли наприкрилась ти, брате, з велетом кріпким борба,
Я поможу ти, і сей час ми го повалим оба.
Або дай го мні самому якнайскорше доконати,
Ти спочинь по тяжкім труді ось там, де і наша мати!
Но коли учув ту мову Бгімас кріпкий – притоптав
Велета о сиру землю й, мов звірюці, смерть задав.
Так од Бгіми задавлений, Гідімбас дико заревів,
Наче бубон замочений, – но вскорі зовсім занімів,
Тогди порвав його тіло Бгімас, оздоба Пандавів,
Розламав го на два кусні і братів тим звеселив,
І льву-мужу вони разом голосну оддали славу,
А тогди Арджунас тими рек словами до братів:
«Недалеко од сей пущі бачу город, тож там якраз
Ми ступаймо, бо нас може тут вислідить Дурйодганас».
«Най так буде», – рекла мати, і пристали всі Пандави,
І пішли, а з ними й велетка Гідімба поспішала.

[алекс Т]

Впервые я читал Бхагавад-Гiту, "Джерело одвiчного насолодження" и "Науку самоусвiдомлення" как раз на украинськiй мовi; в 2007-м купил их у какого-то мужика на рынке, все три за 25 грн. а несколько лет назад пожертвовал их для одного из городских храмов ИСККОН. Сказали "ух ты, какая редкость!".

Мне там из "Джерела" больше всего запомнилась фраза "..гопi були геть простi душi.." (..гопи были совсем простые душой..)

[Atmeshvara dasa]

Українською ця книжка, здається, називається так само як і в оригіналі "Крішна", а не "Джерело".

[алекс Т]

Українською ця книжка, здається, називається так само як і в оригіналі "Крішна", а не "Джерело".

Возможно. Не вижу сейчас этой книги в гугле, но помню что обложка и содержание и формат было "один в один".

[Ия]

"Крішна" это двухтомник, и да, это перевод ИВН на украинский.

[алекс Т]

"Крішна" это двухтомник, и да, это перевод ИВН на украинский.

Этот у меня есть, он в меньшем формате и в двух частях. Это не тот, это позже. Тот был толстый, в одном томе. Ещё наверное в лихих 90-х издавался; страницы были уже слегка желтые от времени.

Кстати покупал я эти книги не на книжном рынке, а среди железяк и электромоторов всяких.. вот с тех пор и завёлся, видать.

[Atmeshvara dasa]

Этот у меня есть, он в меньшем формате и в двух частях. Это не тот, это позже. Тот был толстый, в одном томе. Ещё наверное в лихих 90-х издавался; страницы были уже слегка желтые от времени.

Це Ви, напевно, щось наплутали. українською "Крішна" був тільки у двотомному варіанті, і більше ні в якому.

[Механик]

Павло Глазовий
Кухлик

Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші — не мина жодної крамниці.
Попросив він:
— Покажіть кухлик той, що з краю.
Продавщиця:
— Что? Чиво? Я нє панімаю.
— Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка.
Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
— На Вкраїні живете й не знаєте мови.
Продавщиця теж була гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова.
І сказав їй мудрий дід:
— Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика, а не знає мови…

[Проводник]

Юрій Андрухович – Етюд з воронами

На цьому світі стільки ірреального
шукаємо тверду земну основу
грудневе пиво біля кафедрального
і сірий день мугиче боса-нову

відлига як сльоза над містом лине
автобуси приходять і відходять
і в наших кухлях писаної глини
колишеться гірка бурштинна подать

ми так цього тепла затято прагнули
як вимерзле пагіння винограду
ворони ці маленькі чорні ангели
збирають на фронтоні чорну раду

і тане сніг в якому так намішано
пісок і сіль тяжкі земні мірила
а ми в холодні кухлі тепло дишемо
і дивимось як мають чорні крила